Значення виконання зобов язання

Страница 4 из 5

§ 4. Спосіб, строк (термін) та місце виконання зобов’язання

Спосіб виконання зобов’язання — це порядок та послідовність здійснення сторонами дій у процесі виконання зобов’язання.

Спосіб виконання зобов’язання, як правило, обирається сторонами при його виникненні та може полягати в одноразовому повному вико­нанні (наприклад, шляхом передачі речі, здачі її перевізнику чи органі­зації зв’язку), періодичному виконанні зобов’язання частинами (зокрема, поставка товарів, сплата грошових сум), або постійному виконанні (на­приклад, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов’язаний утри­муватися від публікації без згоди замовника науково-технічних резуль­татів, одержаних при виконанні робіт (п. 3 ч. 1 ст. 897 ЦК).

Виконання боржником зобов’язання частинами може бути неви­гідним для кредитора. Внаслідок чого за загальним правилом кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов’язку части­нами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного зако­нодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК). Тобто за умови спроби боржника виконати зобов’язання частинами таке виконання може не прийматися кредито­ром. У цьому разі боржник, який здійснив часткове виконання, несе ризик наслідків, що можуть виникнути через подібну відмову креди­тора. Звісно, якщо кредитор не скористається правом на неприйняття виконання, воно буде вважатися належним.

На недопустимість виконання зобов’язання частинами впливає і предмет виконання. Оскільки якщо предметом зобов’язання виступає передача речі, визначеної індивідуальними ознаками, самою сутністю зобов’язання виключається його виконання частинами.

У деяких випадках самому кредиторові належить право вимагати від боржника виконання зобов’язання частинами. Наприклад, воло­ділець складського та заставного свідоцтва має право вимагати ви­дачі товару частинами. При цьому в обмін на первісні свідоцтва йому видаються нові свідоцтва на товар, що залишився на складі (ч. 3 ст. 966 ЦК).

Спеціальна послідовність виконання зобов’ язання передбачена для зустрічного виконання зобов’язання (ст. 538 ЦК). Воно є властивим для виконання взаємних (синалагматичних) зобов’ язань, тому що тільки у цих зобов’ язаннях сторони одночасно виступають боржником і кредитором та мають кореспондуючі права й обов’язки.

Під зустрічним виконанням зобов ’язання розуміється виконання свого обов’ язку однією зі сторін, що згідно із договором обумовлене виконанням обов’язку другою стороною. Таке виконання характери­зується двома моментами:

а) воно повинно відбуватися лише за умови виконання іншою стороною;

б) і тільки після здійснення виконання іншою стороною.

При цьому сторони повинні виконувати свої обв’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодав­ства, не випливає із сутності зобов’язання або звичаїв ділового обо­роту. Втім вимога ЦК відносно одночасності виконання не може зви­чайно тлумачитися буквально, адже реально достатньо невелика кіль­кість зобов’язань може виконуватися одночасно, прикладом чого мо­жуть бути, як правило, зобов’язання із роздрібної купівлі-продажу.

У випадку коли одній із сторін наперед відомо про неможливість виконання нею свого обов’язку, вона повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.

Загальними правовими наслідками невиконання однією зі сторін зустрічного обов’язку чи за наявності очевидних підстав вважати, що перша сторона не виконає свого обов’язку у встановлений строк (тер­мін) або виконає його не в повному обсязі, виступає:

а) зупинення виконання зобов’язання другою стороною;

б) відмова її від його ви­конання частково або в повному обсязі.

Право обрати одну із цих можливостей має інша сторона, причому її вибір повинен відповідати змісту порушення. Зупинення виконання зобов’язання або ж повна чи часткова відмова від його виконання є засобом локалізації, поперед­ження можливих збитків іншої сторони.

Цивільним законодавством можуть передбачатися і спеціальні нас­лідки невиконання зустрічного обов’язку. Зокрема, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право від­мовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 849 ЦК).

Виконання зустрічного зобов’язання однією зі сторін, незважаючи на невиконання свого обов’язку другою стороною, не звільняє останню від виконання свого обов’ язку.

Специфічним способом виконання зобов’язання по передачі креди­торові грошових сум та цінних паперів виступає їх внесення до депо­зиту нотаріуса або нотаріальної контори (ст. 537 ЦК).

Боржник наділяється правом внесення грошових сум та цінних па­перів у випадку: а) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов’язання; б) ухилення кредитора або уповнова­женої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочен­ня з їхнього боку; в) відсутності представника недієздатного кредитора. За таких умов виконання зобов’ язання вважається належним.

Для договору підряду законодавцем передбачені спеціальні прави­ла по внесенню грошових коштів у депозит нотаріуса або нотаріальної контори (ч. 5 ст. 853, ч. 1 ст. 874 ЦК). Зокрема, у разі нез’явлення за­мовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замов­ника від її прийняття підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження про­дати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса, нотаріальної контори на ім’я замовника (ч. 1 ст. 874 ЦК).

Прийняття нотаріусом грошових сум і цінних паперів провадиться за місцем виконання зобов’язання (ч. 3 ст. 85 Закону України «Про нотаріат»)[9]. При внесенні боргу в депозит на нотаріуса покладається обов’язок по повідомленню кредитора, що виконується ним згідно із вимогами розділу 31 Глави ІІІ Інструкції про порядок вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України[10].

Строк (термін) виконання — це певний період (момент) в часі, коли має бути виконане зобов’язання. У зв’язку з тим, що строки (тер­міни) виконання зобов’ язання є різновидом цивільно-правових строків (термінів), на них повною мірою поширюються вимоги встановлення, перебігу, спливу. Внаслідок чого строк (термін) може бути встановле­ний у зобов’язанні й визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, календарною датою або вказівкою на подію, яка має неми­нуче настати. Дотримання вимоги щодо строку (терміну) має важливе значення для належного виконання зобов’язання. Оскільки правовим наслідком невиконання зобов’ язання у визначений строк (термін) може бути прострочення як кредитора, так і боржника.

Зазвичай у зобов’язанні передбачений тільки строк його виконан­ня. Проте можуть бути, особливо у триваючих зобов’язаннях, й про­міжні строки виконання певних обов’язків (наприклад, згідно із ч. 1 ст. 846 ЦК у договорі підряду можуть міститися строки виконання роботи або її окремих етапів).

З точки зору визначеності періоду (моменту) виконання існують зобов’язання із визначеним і невизначеним строком (терміном) ви­конання. Зобов’язання, строк (термін) виконання яких є визначеним, підлягають виконанню саме у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання яких визначений вказівкою на подію, яка немину­че має настати (наприклад, початок судноплавства), підлягає виконан­ню з настанням цієї події.

У разі коли строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати виконання такого зобов’язання у будь- який час. Для того щоб у цьому разі не виникало невизначеності та чіткого обчислення строку позовної давності, боржнику надається пільговий семиденний строк (ст. 261 ЦК) від дня пред’явлення ви­моги кредитора за умови, що обов’язок його негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. Хоча статтею 530 ЦК і не передбачається закріплення інших пільгових строків, щодо повернення позики встановлюється тридцятиденний пільговий строк (абз. 2 ч. 1 ст. 1049 ЦК).

У деяких випадках зобов’язання повинне бути виконане у розум­ний строк, тобто у необхідний для вчинення певної дії, що направле­на на виконання зобов’язання. Зокрема, якщо договором не встанов­лено строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця (ч. 3 ст. 704 ЦК).

Негайне виконання зобов’язання може мати місце, коли такий обов’язок слідує із умов договору або актів цивільного законодавства. Зокрема, відповідно до ст. 765 ЦК наймодавець зобов’язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

У зобов’язаннях із визначеним строком може постати питання про допустимість його дострокового виконання. За загальним правилом, передбаченим ст. 531 ЦК, боржник має право виконати свій обов’язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’ язання чи звичаїв ділово­го обороту. Наприклад, передача речей на зберігання у зв’язку із від­рядженням за кордон на певний строк звичайно унеможливлює до­строкове виконання зобов’язання зберігачем (боржником).

Від права дострокового виконання зобов’ язання боржником слід відмежовувати випадки, у яких кредитору надається право вимагати дострокового виконання зобов’язання. Таке право може бути, зокрема: а) спрямоване на уникнення можливих порушень прав кредитора при зменшенні статутного капіталу або припиненні юридичної особи. На­приклад, згідно із ч. 5 ст. 144 ЦК у разі зменшення статутного капіта­лу товариства з обмеженою відповідальністю кредитори мають право вимагати дострокового виконання відповідних зобов’язань товари­ства; б) обумовлене порушенням обов’ язків за договором. Зокрема, право вимагати дострокового виконання зобов’язання надається по­зикодавцю щодо дострокового повернення позики у разі невиконання позичальником обов’ язків, встановлених договором позики, щодо за­безпечення повернення позики (ст. 1052 ЦК); в) випливати із сутності того чи іншого договору. Наприклад, зберігач зобов’язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст. 953 ЦК).

Місцем виконання зобов’язання є те місце, в якому мають вчи­нятися дії, що становлять предмет зобов’язання. Як правило, воно встановлюється в договорі. У разі якщо місце виконання зобов’язання визначено в договорі, виконання зобов’язання саме в цьому місці є на­лежним.

Однак не виключені випадки, коли місце виконання зобов’ язання у договорі не передбачене. Тоді належним вважається виконання, що здійснено за місцем проживання фізичної або місцезнаходженням юридичної особи боржника. Таким є загальне правило для виконан­ня усіх зобов’язань, окрім тих, для виконання яких у ст. 532 ЦК перед­бачене інше місце виконання.

Спеціальні правила щодо місця виконання зобов’язань встановле­ні для зобов’язань:

–   про передання у власність або в користування земельних ді­лянок, будинків, споруд або іншого нерухомого майна, які мають виконуватися за місцезнаходженням такого майна;

–   про передання товару (майна), що виникають на підставі до­говору перевезення, що виконуються за місцем здавання товару (май­на) перевізникові (наприклад, морський порт, аеропорт, станція);

–   про передання товару (майна), що виникає з будь-яких інших правочинів (наприклад, договору зберігання), які повинні виконува­тися за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), за умови, що це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов’язання;

–   грошових, що виконуються за місцем проживання (місцезнахо­дженням) кредитора на момент виникнення зобов’язання. У разі коли кредитор на момент виконання грошового зобов’ язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і повідомив про це боржника, належ­ним вважається виконання, що здійснено за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора. При цьому всі витрати, що пов’язані зі зміною місця виконання зобов’ язання, покладаються на кредитора. Вказане правило стосується визначення місця виконання зобов’язань щодо сплати готівкових грошей.

У випадку відсутності кредитора за місцем проживання (місцезна­ходженням) боржник може виконати зобов’ язання шляхом внесення грошей у депозит нотаріуса або нотаріальної контори (ст. 537 ЦК).

Наведені правила визначення місця виконання зобов’язання за­стосовуються, якщо інше не встановлено актами цивільного законо­давства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обо­роту.

Страница 1 из 5

§ 1. Поняття і загальні умови виконання зобов’язання

§ 2. Суб’єкти виконання зобов’язання

§ 3. Предмет виконання зобов’язання

§ 4. Спосіб, строк (термін) та місце виконання зобов’язання

§ 5. Підтвердження виконання зобов’язання

§ 1. Поняття і загальні умови виконання зобов’язання

Виконання зобов’язання — це вчинення боржником або іншою особою на користь кредитора або третьої особи певної дії або утриман­ня від дії, яка становить предмет виконання зобов’язання. Виконання зобов’язання як правомірна дія, що спрямована на припинення зобов’язання, по своїй суті є правочином. Внаслідок цього на виконання зобов’язання мають поширюватися загальні вимоги щодо правочинів.

Зважаючи на багатоманітність зобов’ язань, цивільне законодавство містить загальні умови виконання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). Зазначене правило є універсальним і підлягає застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов’язань.

Звісно, виконання недоговірних зобов’язань, особливо деліктних, «підпадає» під дію імперативних норм, які містять спеціальні прави­ла по виконанню того чи іншого зобов’ язання, хоча у випадку відсут­ності окремих застережень мають застосовуватися загальні умови виконання зобов’язання. Окрім цього, не виключається і автономне регулювання, зокрема, виконання зобов’язань щодо публічної обіцян­ки винагороди.

У свою чергу, виконання договірного зобов’язання має відбуватися відповідно до умов укладеного договору, що узгоджені його сторонами. Оскільки у зміст договору можуть включатися умови, які є обов’язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК), то в такому разі зобов’язання повинне виконуватися відповідно до ви­мог ЦК та інших актів цивільного законодавства. При відсутності договірного регулювання і неврегульованості умов виконання актами цивільного законодавства зобов’ язання мають виконуватися згідно із звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно став­ляться. Наприклад, якщо договором купівлі-продажу не встановлено умов щодо комплектності товару, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться (ст. 682 ЦК).

Принципи (умови) виконання зобов’язань. Під принципами вико­нання зобов’язань розуміються загальні засади, згідно яких здійсню­ється виконання зобов’язання. Як правило, виокремлюється декілька принципів виконання зобов’язань, серед яких: належне виконання зобов’язання; реальне виконання зобов’язання; справедливість добро­совісність та розумність (ч. 3 ст. 509 ЦК).

Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене:

а) належними сторонами;

б) щодо належного пред­мету;

в) у належний спосіб;

г) у належний строк (термін);

ґ) у на­лежному місці.

Принцип реального виконання слід розуміти як виконання зобов’ язання в натурі, тобто вчинення саме тих дій, що становлять зміст зобов’язання. За нормального розвитку зобов’язальних право­відносин зобов’язання виконується належно і реально. Особливості прояву принципу реального виконання зобов’язання передбачені ЦК для випадків його порушення.

За загальним правилом боржник, який сплатив неустойку і від­шкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встанов­лено договором або законом (ст. 622 ЦК). За умови передання відступ­ного (ст. 600 ЦК), відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК), від­мови кредитора від договору (ст. 615 ЦК) боржник звичайно звільня­ється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, адже припиняють­ся зобов’язальні правовідносини.

Виконання зобов’ язання в натурі передбачається для передачі ре­чей, визначених індивідуальними ознаками. Зокрема, у разі невико­нання боржником обов’язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання (ст. 620 ЦК).

Існують певні обмеження принципу реального виконання при пов­ному невиконанні боржником для кредитора певної роботи чи нена- дання йому послуги, оскільки кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не ви­пливає із суті зобов’язання (ст. 621 ЦК).

Справедливість, добросовісність та розумність є одними із осно­воположних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК). Тому дії сторін і при виконанні зобов’ язання мають відповідати цим засадам. Наприклад, якщо продавець не передає покупцеві приналежності то­вару та документи, що стосуються товару та підлягають переданню разом з товаром відповідно до договору купівлі-продажу або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити розумний строк для їх передання (ч. 1 ст. 666 ЦК).